| Авторський переклад з російської 
 
 * * *
 
 Життя затиснуте в житло убоге,
 Немає неба – зверху теж стіна.
 Приходить час – харчі, порядок строгий.
 Та погляди пронизують сповна.
 
 Під пострілами зорів неминучих,
 Безвладний, нерухомий, цар звірів,
 Лежить спокійний, гордий і могучий,
 Що слабкість визнавати не зволів.
 
 А за стіною левиця – дружина –
 Лежить, і горда й царствена, як він,
 Та ніби ворухнутись не повинна,
 Щоб стогіну тримати вир і плин.
 
 Вони лежать спокійно. В сильнім тілі
 Приборкана рухливість наче спить.
 Невже у грудях, ніби у могилі,
 Так тихо, як здається в дану мить?..
 
 Вона встає. І стогін, без наснаги,
 Зірвавшись, полетів… упав… закляк…
 Як хвилі сплеск, що не послабив спраги,
 Як погляд, що бажав, а не досяг.
 
 У відповідь – розлив ріки нещастя…
 І водоспад туги… і мрій обвал…
 Цей стогін грізної раніше пасті
 Жахав сусідів спогадом потал.
 
 Сприйнявши спокій клітьового раю,
 Сховавши простір вільний в забуття,
 Почувши лева, скупчившись до краю,
 Тремтять лякливі звірі за життя.
 
 А він – у спогадах його гнітючих,
 Безвладний, нерухомий, цар звірів,
 Лежить спокіний, гордий і могучий,
 Що слабкість визнавати не зволів.
 
 --------------------------------------------------
 
 * * *
 
 Жизнь втиснута в убогое жилище,
 И неба нет – стена над головой.
 Всегда в одно и то же время пища
 И взглядами пронизанный покой.
 
 Под выстрелами взглядов неминучих,
 Безвластен, неподвижен, царь зверей,
 Лежит спокойный, гордый и могучий,
 Не признавая слабости своей.
 
 И рядом, за стеной, подруга-львица
 Лежит, горда и царственна, как он,
 Но будто бы боясь пошевелиться,
 Чтоб удержать в груди бурлящий стон.
 
 Они лежат спокойно. В сильном теле
 Движение обузданное спит.
 В груди, такой огромной, неужели
 Так тихо всё, как кажется на вид?..
 
 Она встаёт. И стон её протяжный,
 Сорвавшись, полетел... упал... затих...
 Как всплеск волны, не утоливший жажды,
 Как взгляд, который дали не достиг.
 
 А он в ответ – разлив реки несчастий...
 И водопад тоски... мечты обвал...
 И стон неумолимой прежде пасти
 Соседей в клетках и теперь пугал.
 
 Уже признав покой стального рая,
 Забыв простор лесов, степей и высь,
 Услышав льва, трусливо замирая,
 Дрожали звери мелкие за жизнь.
 
 А он, воспоминаниями мучим,
 Безвластен, неподвижен, царь зверей,
 Лежит спокойный, гордый и могучий,
 Не признавая слабости своей.
 
 
 |