Ось, якось ввечері,
лежав,
уткнувшись носом вниз
і
мріючи,
в цей час померти...

Та ніч...

Ця мряка напустила
на мене,
кілька зітхань майже молочного туману.
Душ рятівний...

Не розколовся щоб,
від усіх і отаких пристрастей,
 та об підлогу,
мій шишкуватий лоб.

І!

Опівночі, таки, дійшло до мене.
Ні, не засну.
Мені,
от так ось і кататися  до ранку.
По матрацу.

А після,
довго і нещадно терти
об щітку
зубні свої імпланти
і
вискоблюючи щетину з підборіддя,
пірнати  вухами бабачими
у очі
протеза, щоб побачити.
Хоч дещицю чогось.

І зобразивши фізіономією
чортову брехню,
що я живий,
продовживши всю оцю муру,

хоча б, до ночі,
в надіях.

На що?

Хоч уві сні!!!

В найближчому...

Зі свічкою на грудях і п'ятаками на очах.


Яка лафа...