укр       рус
Авторiв: 415, творiв: 44623, mp3: 334  
Архівні розділи: АВТОРИ (Персоналії) |  Дати |  Україномовний текстовий архiв |  Російськомовний текстовий архів |  Золотий поетичний фонд |  Аудiоархiв АП (укр+рос) |  Золотий аудiофонд АП |  Дискографiя АП |  Книги поетiв |  Клуби АП України |  Лiтоб'єднання України |  Лiт. газета ресурсу
пошук
вхiд для авторiв       логін:
пароль:  
Про ресурс poezia.org |  Новини редколегiї ресурсу |  Загальний архiв новин |  Новим авторам |  Редколегiя, контакти |  Потрiбно |  Подяки за допомогу та співробітництво
Пізнавальні та різноманітні корисні розділи: Аналiтика жанру |  Цікаві посилання |  Конкурси (лiтпремiї) |  Фестивалi АП та поезiї |  Літературна періодика |  Книга гостей ресурсу |  Найцiкавiшi проекти |  Афіша концертів (виступів) |  Iронiчнi картинки |  Цікавинки і новини звідусіль |  Кнопки (банери) ресурсу

Опубліковано: 2010.01.25
Роздрукувати твір

Ігор Павлюк

***

Евгения Бильченко

Стихи Игоря ПАВЛЮКА

Переводы с украинского Евгении БИЛЬЧЕНКО




ДЕВОЧКА

Босая девчушка плачет
На бабушкином пороге.
Осень – хромая кляча –
Тащится по дороге.

Умолк петух. На душе – ни жарко,
Ни холодно – и ни смех, ни грех.
Спросили...
– Кого ей жалко?
Сказала чуть слышно:
– Всех.

ДІВЧИНКА

Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.

На душі, прохолода.
Навіть півень затих...
– А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
– Всіх...



ЖЕНЩИНА

Ни счастья не было, ни горя.
Так небо снится журавлю.
Она мечтала выйти в море,
Под стать большому кораблю.

На синем сене гребни сказки.
Царь, журавлиный сеновал...
Икону от избытка ласки
Воротит... «Милый! Царе! Звал?»

На белой шее – лисьи нервы.
На черных косах – соболя.
Обожествляемая стерва.
Цветок, что вырастил царя.

А после, мановеньем перстня
Судьбы, обрушенной с моста,
Ее распнут – она воскреснет,
Порхнет ресницами Христа

О вечность. Недобор объятий.
Архангел вяжет сатану.
Я подарю ей – белый якорь
И в черный парус оберну.

ЖІНКА

Не було ні радості, ні горя.
Снилася, як небо журавлю,
Жінка, що хотіла бути морем,
І яку, як пісню, я люблю.

Десь на сіні, в синіх сінях казки,
Одесную квітки і царя...
Жінку, що зазнала стільки ласки,
Як ікона у монастирях.

Спить лисиця їй на білій шиї,
Соболь – на розплетеній косі...
Не свята вона і не повія,
Бо жила й родила, як усі.

І коли міняла доля перстень,
Як себе вербина золота,
Жінка впала, наче кров на серце,
Піднялася віями Христа.

Хто її у світі цім пригорне?
Коли ангел в’яже сатану,
Жінку, що хотіла бути морем,
В чорно-білий парус одягну.



* * *
Снег чадит.

Слеплю себе коня.
Всадник – волен, и восстанье ежели...
Колет полем бритая стерня,
Как любовь, когда она объезжена.

Приложившись к счастью кое-как,
Жизнь опять опережает время.
Всех миров беспрекословный знак
Разгадаю – только дайте стремя!

И тропинку протопчу в снегах:
Так целуют мертвых и крылатых.
Узнаю себе в своих врагах,
Словно вина в реках непочатых.

Плач – не страшен. Страшен – только смех.
И ломающееся не гнется.
Время жизнь догонит (или смерть?),
Ей в глаза посмотрит – и вернется.

Мир – простой: как дважды два, как снег,
Что умножен на свои снежинки.
Снова расцветают на окне
Утонченно-зимние ужимки.

Тает жила – фитилек свечи
Тоньше, тоньше, тоньше... Знаю: вскоре я...

Снег чадит.

Грей руки – и молчи.
Наперед
Написана
История.

* * *

Сніг чадить.
Ліпитиму коня.
Бо дешева воля без повстання.
І давно не голена стерня
Коле, як приборкане кохання.

А життя йде швидше, аніж час,
Важко прикладаючись до щастя
В тих світах, де вже немає нас,
І у тих, де всім побути вдасться.

Протопчу стежину у снігах.
Так цілують мертвих і крилатих.
Впізнаю себе у ворогах,
Наче вина в ріках непочатих.

Що смішне, те трохи і страшне.
Те, що поламається, не гнеться.
Може, час життя наздожене,
Гляне в очі – і назад вернеться.

Світ простий-простий такий, мов сніг,
І складний, ну як сніжинка кожна…
Тож лицем в замерзлому вікні
Стане, може, квітка придорожня.

Ґнотик свічки веною стає
І при тім прозоріє, прозоріє…

Сніг чадить.
І чується мені
Наперед написана історія.



ХРИСТОС

Запах метро – омут в затылок.
Вертепные души в туннель летят.
Пришел Христос, словно в пустыню.
Но не распяли.
Так, посмеялись.
Сели.
Едят.

Власть «лают» на Земле и на Небе.
Толпа, сжавшись в кулак, молчит.
Христа по плечу потрепали – оч-чень нежно,
Допытываясь, – за «нас» он или за чьих...

А он, утомленный от революций,
Разжег огонь в деревянном доме
И спросил, как тогда Варраву:
– Это что за люди?
Ведь он был плотник
И гвозди
Гнездились в его ладонях.

ХРИСТОС

Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.

Владу «ругають» земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…

А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.

І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.


* * *
Нервы Твои влажные – как под корой дубы.
Песнь Твоя слажена – словно полет судьбы.
Зеркало Твое – сабля, голая, как пути.

Что Ты – не знаю.
Просто буду к тебе идти.

* * *

Нерви Твої вологі – мов під корою тополі.
Пісня Твоя крилата – мов ласка долі.
Дзеркало Твоє – шабля, гола, як правда.

Хто Ти – не знаю.
Але ітиму до Тебе завжди.


* * *

Засеребрились волосы от золота.
Как ребра проститутки – жизни лезвия.
Жую стекло. Не умереть бы с голоду!
Блаженны, кто питается поэзией!

Все как в Париже.
Не в Париже
Ближе. Эй!
Мой друг, мой горе-мушкетер, испей
Вина со мной! Под казака остриженный,
Ты так устал от поиска степей.

А я бреду колхозными дорогами:
Они в наибольшей степени ничейные.
Судьба – одна, но под крестами строгими
Таит другие сорок. Грустно. Честно мне.

Буржуйками заделались колхозницы.
Ты – сверху, я – внизу: «Электорат».
Москвичка юная: «Ах, Боже мой, как хочется
До середины долететь Днепра!»

Но нынче, нынче
Барахлом и бархатом
Трава бесхозная собой печалится.
Жую стекло. Гоню героев с бардами.
На птиц гляжу. Летят –
Светло.
Отчаянно.

* * *

Це золото сріблить моє волосся,
Мов ласка дурно куплених жінок.
І гнеться скло. І знову довелося
Покластися на вірші і вино.

Все як в Парижі.
Але не в Парижі.
Все – як раніше.
Але друзі де?
Під запорожців дешево підстрижені,
Шукають степ.

А я бреду колгоспними дорогами.
Вони найбільш у світі нічиї.
І кожна доля під хрестами строгими
Ще сорок доль в журбі своїй таїть.

Нові вкраїнці і нові колгоспниці...
Хтось наверху зове елєкторат.
Московка юна: «Госпадзі і Госпадзі!» –
На тиху й сильну течію Дніпра.

Щоби умерти, батьківщини досить вже…
Але не досить, щоб перемогти.
Коли вже завтра наїмося досита,
Тоді і будем ворога трясти!

Але наразі...
Молохом і мотлохом
Рослинний біль біліє навесні.
І гнеться скло.
І непотрібно подвигу.

Й пташки летять –
Щасливі,
Та сумні.


* * *

Зима.
Кровь рябины. Ягоды льдом окованы.
Ничего, прилетят снегири – склюют.
Старая мистика: придет женщина,
Скрасит мою бестолковость.
Наколдует уют.

Вылепим с нею в лесу
Древнюю бабу русскую –
Как те каменные, что на самом краю
Дороги...
А кто из них будет вечнее в нашем раю? –
Несомненно, самая грустная.

* * *

Зима.
Горобина – мов краплі блискучої крові.
Прилетять снігурі – склюють.
Прийде жінка містична.
Скрасить мою безтолковість.
З’явиться ціль і путь.

Зліпимо з нею у лісі
Бабу смішну снігову свою –
Таку як в степах кам’яна.

Яка з них вічніша у нашім раю?
Та, що більше сумна...


* * *

Край предков упал с небосвода –
Рыданием журавля,
Зеленым вином в хрусталях восхода –
Раскинула руки земля.

Край предков...
Осень. Луна.
Голубенькие кресты.
Космос дедовской хаты.
Реки – уже без дна.
Травы – такой высоты,
Как всадницы и солдаты.

Листвою райского древа
Порхает птичье перо.
Что будет дальше?
Не знаю.
Может, не будет вовсе...

А я эпоху читаю
На женских лицах в метро.

Осень в метро.

Куплю – за пару жетонов – осень.

* * *

Край моїх предків почався мені з голосіння
Мавок, бабів, журавлят, журавля...
Місячне сяйво моєї любові осінньої,
Вина зелені в червоних, як схід, кришталях.

Край моїх предків...
Синенькі хрести на могилах.
Трави, мов коні, високі, на схилах ріки.
Хати дідівської космос засніжено милий,
Вітер гірський гіркий.

Райського дерева листям
Пада пташине перо.
Що буде далі?
Не знаю.
Принаймні було так досі...

А я епоху читаю
На лицях жінок у метро.

Осінь в метро…

Я люблю і купую цю осінь.

* * *
На рыженькой свечке нагрето вино.
Волосы. Тень. Ночь. Вдох.
Я, кажется, знаю тебя давно,
Девочка-парадокс.

Кажется, снились года, века.
Кажется, был седым.
Кажется, что у тебя рука
Въелась в меня, как дым.

Тяжким похмельем – моя душа.
Легкая, словно... душа, – твоя.
Ты слишком красива...
Но не за шарм
Полюбил тебя я.

Нам кровью калины помечен свет.
И нету над ним небес.
Нам тихо и просто лежалось в траве,
Где умер Бог – и воскрес.

С тобой мне известно, что рай, – где мы.
А космос – проросший гриб.
Не хочется больше людской зимы
В созвездии белых Рыб.

За шрам – не за шарм тебя полюбил
В предсвадебную пору.

Осень. Снежинка. Чуть трепет жил
Насторожены. Или... Вру!

Снежинка в калиновое вино
Падает. Ночь. Вдох. Свет.
Кажется, знаю себя давно,
Но чтобы такого... нет.

* * *

Нагріте на свічці червоне вино.
Тінь твого волосся. Ніч.
Здається, знаю тебе давно,
Дівчинко з протиріч.

Здається, снилась мені віки.
Здається, були одним.
І лінії долі з моєї руки
З твоїми сплелись, як дим.

Тяжка, мов похмілля, моя душа.
Легка, як… душа, – твоя.
Ти надто красива…
Та не за шарм полюбив тебе я.

Нам двом, мов калина, черлений світ.
Немає над ним небес.
Нам просто і добре було у траві,
Де хтось помер і воскрес.

З тобою вже знаю, що рай – то ми.
Світ яблучком котимо вглиб.
Не хочеться бути уже й людьми
Десь у сузір’ї Риб.

За шрам, не за шарм полюбив тебе
В осінню пору весіль.

Ось перша сніжинка пахне, як без, –
Наш білий щасливий біль.

Вона опадає в червоне вино
І світить для нас всю ніч.

Здається, знаю себе давно,
Але такого… ще ні.


ОТКРОВЕНИЕ

                       Т.Г. Шевченко

Спит зима во зеленой ржи.
Скорый поезд тебя увез.
Мы не можем в теплицах жить.
Не поется нам среди роз.

Совесть. Совы. Сыр-бор. Снов нет.
Ночь, как доктора – не позвать...
А снимать терновый венец –
Больно. Больше, чем надевать.

ОДКРОВЕННЯ

Т.Г. ШЕВЧЕНКОВІ

Спить зима на зеленім житі.
А Тебе забрав поїзд скорий…
Ми не вмієм інакше жити!
Ми не хочем співати в хорі.

Наче мрія колись, так совість
В чорні ночі мені співає…

Як знімають вінок терновий –
Це болючіше, ніж вдягають.


* * *
Лететь могли. Не могли упасть.
Капканы выставить – наша страсть.

Кому-то – слава. Кому-то – деньги.
Кому-то – маяться дребеденью.

Мешая воду с ведром крови,
Заборам клясться в большой любви.

Слова от песен, – что соль в коробке.
Одни крестины. Три похоронки.

Распятый голубь – седой отец.
Красивый фильм. Не смотри конец!

Лететь могли. Не могли упасть.
Ломать капканы – не наша страсть.

* * *

Летіти вміли. Не вміли впасти.
Хтось дряпав двері своєї пастки.

Хтось жебрав славу, хтось хліб і гроші.
Тут всі давальці дурні й хороші.

Вода із кров’ю – то їхні вина.
Де впав, набравшись, там – батьківщина.

Ідуть з піснями, вертають – сіллю.
На три вмерлини одне весілля.

Медовий Місяць, безногий воїн.
Було нас триста, зосталось троє:

То – білий голуб, то батько сивий.
Такі самотні. Такі красиві.

Летіти вміли. Не вміли впасти,
Зламавши двері своєї пастки.



ИЗ ЦИКЛА "ПРОВИНЦИЯ"

-1-

Отечественная провинция...
Тоска из газетных рубрик –
Дохлая самогонка.
Души, как груши, – все бы
Тряс: Вани, Мани, Тани...
Рвется там лишь, где грубо –
Рвется не там, где тонко...
Провинция – это не села –
Это, где нет восстаний.

Но в клубах танцы – и часто!
Портрет национального гения –
Шевченко. С две пятилетки
Не стираны шторы на окнах.
А если что в мире случается,
Вздыхают холопьи гены
И плачут бабам в жилетки,
Где тля никогда не дохнет.

А коли, женят или хоронят,
Некому петь: сплошь пиратские диски с рынка.
Есть, правда, песни по радио.
Любовь – чужой сериал.
Местная ведьма не из десятка робкого
(Бывшая с бантиками зубрилка)
Записала, как батюшка матушку «радует» –
Получился местный скандал.

Базары поют заутреню
Шмотью да на нищих сердятся.
Ни волчьих шкур, ни резных звоночков,
Ни рыб из Черного моря.

Провинция
Откуда едут Василисы Премудрые
В Гондурас или в Сербию.
А горная сабля, погнутая в позвоночнике,
Растет и растет в мир горний.

-2-

Справа – «пункты обмена» отчизны.
Слева – пункты «Прием стеклотары».
Кареглазое небо нависло,
Дабы рай обменять на товары.

Трудно детям и белым лошадкам.
Казакам и чертям новогодним.
Горизонт – беспокойный и шаткий.
А в киоске – «Бульвар», «Time», «Сегодня»...

Пресса желтая, томик Хайяма,
Папиросная гарь – и заря.
На душе – высоченная яма
С опьяневшей травой по краям.

Бродят старые псевдорусалки,
Как рыбалку, лелея окно.
Чьи-то Анны, Рахили, Наталки,
Чьи, за сколько – не все ли равно?

Апокалипсис бредит эпохой –
Той, которой исход – нипочем.
Справа – лохи, а слева – подвохи,
А по центру – старуха с мечом.

-3-

Украина... Небыли и были.
Воли и неволи крайний край!
Дали золочено-голубые.
Свиноеды. Чешуи Днепра.

Украина – край калин и келий.
Даль, где обнимаются кресты.
Родина моя! Невеста Леля:
Свадьбы ждешь со счастием простым.

Горизонт в туманах и полынях –
Злой и сладкий, в бабьих песнях весь.
Слезы в горле.
Лени край – и сини.
Воры.
Вера.
Вечное «не здесь».

Боль баюкают: не снятся сны ей.
Сто боев – и жизнь на все одна.
Снова половцы очередные
Дико поле разгребли до дна.

Словно тернии, спадают зори
От гаданий и колоколов.
Украина!
Здравствуйте и sorry.
Жить – облом и умирать – облом.

ІЗ ЦИКЛУ «ПРОВІНЦІЯ»

1.

Українська провінція...
Одвічний сум за минулим –
Сивий, мов самогонка.
Серце, мов яблуко, падає
Від стогонів і зітхань.
Рветься там, де загрубо,
Рветься не там, де тонко...

Провінція – це не села,
Це там, де нема повстань.

Хоча у клубах є танці,
Шевченка портрет різьблений
У дві п’ятирічки штори
Непрані висять
На тонкому склі.
Коли щось у світі стається,
В хлопів позіхають гени,
Баби витрясають з начиння
Хмари сумної тлі.

Настане весілля
Чи похорон –
Немає кому затягувать.
Пісні тільки ті, що «по радійо»,
Любов – чужий серіал.
Місцева відьма
(Бантикова колись відмінниця) :
Магнітофонна магія –
Записала дихання
Матушки й батюшки –
Вийшов місцевий скандал.

Базари бездарно бренькають
Заморським «добром» і дебрями.
Нема ані шкури вовчої,
Ані чорноморських риб.

Провінція –
Звідки їдуть найкращі жінки
До Гондурасу чи Сербії.

А зігнута шабля з хребта
Росте догори.

2.

Справа – «пункти обміну» Вітчизни.
Зліва – «пункти обміну» склотар.
Каре небо виріями тисне,
Мов міняє душу на товар.

Важко дітям. Важко білим коням.
Козакам і відьмам, кураям.
Хмари, наче сльози на іконі.
У кіоску «Преса» – «Time», «Хайям»...

Жовта преса, книжечка Хайяма –
Папіросний вогник і зоря.
На душі одна висока яма
Із любистком п’яним по краях.

Бродять мавки, рано постарілі,
Неподібні на простих жінок –
Що Оксани, Яни та Рахілі,
Тих, яким вже зараз все одно.

Продають патріотичне сало,
Аж бринить невтолена жага.
І здається – молодість пропала,
Й спереду, здається, дофіга.

Кінцем світу древньо віє з льоху
І недобрим степом – із ночей.
Справа – лохи, зліва також льохи,
А по центру –
Баба із мечем.

3.

Знов Украйна...
Край калини й ліні.
Волі край, неволі також – край!
Свиноїди.
Далі жовто-сині.
Мармурові полиски Дніпра.

Стогне свічка у келійній тиші.
Цвинтар.
Обіймаються хрести.
Батьківщино...
Що тебе сколише
Щастям несподівано простим?

Полини й тумани.
Бабські сльози.
Даль солодка й зла, неначе смерть.
Пісня в горлі.
Вічні передгрози.
Вічна віра.
Вічні нетепер.

Болі неокуплені, небілі.
Війн багато,
А життя одне.
От і знову половці набігли
На лице красиве і сумне.

Цвітом терну опадають зорі
Змучені від щастя ворожінь.

Україно,
Здрастуйтє і sorry.

Жити лінь і помирати лінь…


***
Море. Ночь. И дельфина голос.
Звезд две тысячи: все на «ты».
Твое тело – звонкое, голое
Отрицание темноты.

Органично-органно в жилах.
Вдох и выдох – сквозная соль.
Человеку крыла – для жизни,
А для чаек крылатых – боль.

По прибою – шаги по шали.
Я – муз-чина и муза – ты.
Распинаем и воскрешаем
Мед гармонии-темноты.

Так, и так, и еще... И выше!
Жизнь волны,  – что строка Басе.
Мы – есть Жизнь.
Мы из моря вышли.
Возле моря нам можно все.
                          Ялта, май, 2003.

* * *

Море. Ніч. І дельфіна голос.
Безіменна зоря тремтить.
Твоє тіло – дзвінке і голе
Заперечення темноти.

Органічне, органне в жилах,
Солоніють видох і вдих.
На серцях виростали б крила,
Але ж серце наше з води.

Ми на морі сліди лишаєм.
Я – муз–чина і муза – ти.
Розпинаєм і воскрешаєм
Наше тіло, як мед густий.

Отако… отако… і вище…
Хвиля піниться й нас несе.

Ми – Життя!
Ми із моря вийшли.

Біля моря нам можна все.

БАТРАК У ЖУРАВЛЯ
                         Всем, всем поэтам посвящаю...

...Ведь я уже писал:
Поэт в сем мире –
Считай, никто: у журавля –
Батрак.
Им обоим – мозолить пальцы лирой
И кровью Землю чистить после драк.

По-детски тонкие березок талии.
Кора рыдает молча и про все.
А там, а там – сладчайший дым Италии
Овидий на ресницах принесет.

Запахнет дождь. И будет дом побелен.
В нем ангел с журавлем в крылах-руках
Соткут свою двойную колыбельную,
Чтоб ею убаюкать батрака.

Джордж Байрон – в двух могилах – и не тише.
И Гумилев – жираф, озера, Чад...
О, как они курлыкали по-птичьи!
О, как они божественно молчат!

Спят камыши, обветренные за день.
И позвоночник гложет у Днепра.
Поэт – батрак,
И он цветы посадид
На журавлиных пальцах серебра.

НАЙМИТ ЖУРАВЛЯ

Усім, усім поетам присвячую

Я вже писав:
Поет у цьому світі
Не більш не менше –
Наймит журавля.
Обом їм зараз нікуди летіти.
В крові – земля,
І у крові Земля...

Дитинно-мудрі погляди конвалій.
Берези плачуть мовчки і про все.
А там он – дим солодкої Італії
Овідій на очах своїх несе.

І пахне дощ. І хата похилилась.
В ній ангел любить бути у гостях.
Він журавля бере за сиві крила,
Й вони колишуть наймита-дитя.

Десь дві могили Байрону замало...
І Лєрмонтов – легенда про туман...
О як вони по-людському ячали!
О як же їх божественно нема!

Очерети в свій бік схиляють вітер.
Болить хребет в Дніпрової води.
Поет – то наймит, що посадить квіти
На пальцях журавлиної звізди.


В СТЕКЛЯННОМ КАБАКЕ

Полночь дрожит
Как озябший зяблик.
Осень.
Полынь.
Кабак.
Куда мы идем,
И откуда взяты,
И обзовемся как?

По радио вечные:
«Touch me now!»
Смысл любви – попса.
А мы, расшифровывая по знаку,
Всходим на небеса.

Сумрачный свет,
Парфюмерный запах –
В стареньком кабаке.
И поезда (говорят)
«На Запад»...
Лебеди вдалеке.

Свечка – слезами старого лиса
Каплет в подсвечник лет.
Этим, сидящим здесь, коли злиться, –
Браться за пистолет.

Шрамы, приколы, «татуировки»...
Бляди... Полно людей:
Что им до всех на планете Родин
И лебедей?

Или... А может быть, им как раз-то
Нынче больней всего?
Бабушка-церковь, дешевый праздник,
Хилые дети... Вот.

Дверь растворилась
В стеклянном доме
В утра седую ртуть.

Мир обретает
Божье подобье.

Я обретаю
Путь.

У СКЛЯНІЙ КОРЧМІ

1.

Північ тремка –
Мов зіниці лиса.
Осінь.
Сиджу в корчмі.
Куди ми йдемо
І де взялися,
Такі сумні і самі?

Пісня сучасна
(Якась ніяка)
Із «брехунця» димить.
А ми розшифровуєм
Тайні знаки
Того, що над людьми.

Світло сумне
І парфумів запах
В цій от корчмі старій.
І поїзди (каже хтось)
«На запад»...
І – журавлі вгорі.

Свічка – як сльози
Старого лося,
Капає на калган.
Тим, що сидять тут,
Не раз довелося
Братися за наган.

Шрами у них,
«Татуйовки» сині...
Бляді... і мало слів.
Що їм до віршів,
До батьківщини,
До журавлів?..

А може, їм,
Саме їм сьогодні
П’яна печаль болить?
Церква-бабуся,
Діти голодні –
Як холості стволи.

Двері відкрилися
Віком гробу.
Ранок сивий –
Мов ртуть.

Світ набирає
Божу подобу.

Я вибираю
Путь.


* * *
Туман перекрашен по жизни
В родимый растительный цвет.
Блаженны, за кем еще лжи нет
И Родины дымчатой нет.

Им смерти бояться, а мне же –
Бояться ее ожидать.
Пить лес, словно блудный подснежник,
Крыльца позабыв Благодать.

Все дело в страхе-природе,
Чья нежность – железный пожар.
Я – в лоне у Родины – в роде.
Отчизна – врожденный мой дар.

Боюсь, что боюсь своих братьев.
Боюсь не бояться Небес.
Да, пасть за идею – прекрасно,
Но я предпочел бы – за лес.

* * *

На полині настояний туман.
Сивезна баба радиться з вербою.
Лиш тим не сумно, в кого ще нема
Вітчизни і неправди за собою.

Вони бояться вмерти, я – чекать
Постійно смерті в стані золотому
І пити воду з листям зі струмка
Із кошеням, що вигнали із дому.

Сивезна баба мала трьох синів.
І ніжність, кажуть, бабина залізна.
А я – онук, я тільки-но родивсь.
А вже мені даровано Вітчизну...

Боюсь боятись братових дітей,
Боюся не боятись болю й крові.
Померти за ідею – то святе,
Та я б волів померти за діброву.


* * *

Красивый ветер.
Людские глаза волчьи.

И – все, и – нету...
И деда старого разговорчик
Про мир не этот.

Душа – колыбель без ребенка –
Сиротски колышет дали.
А из «мобилочки» – страшно звонко
Песнь седая и молодая.

Мы родились в золотую эру
Детей без сна.
Интересно, а кто еще в нас будет верить,
Раз всем хана?

* * *

Красивий вітер.
Людські очі вовка...

І – все, і – все...
Ще мого діда золота примовка
Про світ
Не цей.

Душа –
Немов колиска без дитини –
Колише даль.
А із «мобілки»
Пісня старовинна і молода.

В такому часі народитись
Припало нам.

Кому ми будем знамениті,
Як всім хана?..


ПРЕДЧУВСТВИЕ ВЕСНЫ

Треснул лед, как птица, – полной грудью.
Ласточка за морем не была.

На душе еще снежит.
Но трудно
Ближе к легким,
Где колокола.

Правда степью шляется, как спьяну.
Все пьянит – и ветер, и заря.
Падает звезда в крутую яму.
Кровь цветет на древних алтарях.

В цинковом гробу растет держава.
Мед из незабудки.
Сердца хлеб.
Глину белую червонит ржавость.
И кобзарь, что голосом ослеп.

Будет нам ,что вспомнить, современным:
Темный ход до рая... нерв горит.
Плач звезды, из ваты куклы, ревень,
Окровавленные алтари.

Пламя трав на обожженных веках,
Рваный камень с меткой «На Восток».
Нечто Божеское в человеке...
Человеческое – там, где Бог...

Голос скорби. Обморок трембиты.
Скифский перстень. Лунная печаль.
Плач коры, на соки перебитой,
И зимы надтреснутый хрусталь.

ПЕРЕДЧУТТЯ ВЕСНИ

Трісне лід – мов тьохне перша пташка,
Що за морем зроду не була.

На душі ще сніжно…
Але важко
Більш на тілі,
Десь біля крила.

П’яна правда шляється степами.
П’яне все – і вітер, і вівтар.
Пада зірка – мов із серця камінь.
Кров цвіте – мов цвинтар на свята.

В цинковому сумі вся країна.
Мед із незабудки.
Серця хліб.
На смолі гарячій біла глина
І кобзар, що голосом осліп.

Буде нам, сучасним, що згадати:
Чорний хід до раю… нерв горить.
Зірки голос, іграшки із вати,
Човники з дубової кори.

Полум’я трави на білій глині.
Рваний камінь з написом «На Схід».
І таке щось боже у людині!
І таке щось людське…
Бог – мов дід…

Голос у воді – як білий короп.
Скіфський перстень Місяця, печаль.
І сльоза на синьо-білих корах,
І зима розбита – мов кришталь.



* * *
Читая стих, стоял на голове.
Чего там? В пузе – преспокойно Музе.
Но, как роса на утренней траве,
Друзья уходят, круг священный сузив.

Одни туда, в предельный Адорай.
Другие – в имманентный мир предательств.
Что ж такова судьба, бери за край –
Не все же шоколадом объедаться.

Глотай ее, голубу, целиком,
Как боль, как хворь, как от нее лекарство.
Отравлена душа седым стихом? –
Слова молчат. Молчание – не кара.

Сорочка-вышиванка, легкий «Джинс» –
Видали? Вот и вся моя одежа.
В гробу я видел эту вашу «жись»
И вашу имитацию «вельможи».

На все про все – один аристократ.
И тот, при ближнем рассмотренье, – сволочь.
Дедуля! Милый! Забери назад!
Тут соль. Тут скользко. Тут играют в «очень».

Дешевые слеза, и кровь, и пот...
Уже мутит, настолько все глобально!
И проволокой лагерной печет
Густая роза на шифоне бальном.

Рука – медлительная, как крыло
Привольной и приморской чайки. Зимы.
Столетия, как лица, замело:
Тоска... И надувные магазины.

Все вымирает, как усохший плес,
И только час от часу мироточат
Весенняя сумятица берез
Да Боженьки внимательные очи.

* * *

Читавши вірш,
Стояв на голові…
При пузі Муза…
Та наче води післяродові,
Відходять друзі.

Одні на Той світ – в пеклорай,
А інші – в зраду.
Така печаль життя стара
Без шоколаду.

Із потрухами я її,
Як біль, приймаю.
Так віршем душу отруїв –
Що слів не маю.

Сорочка вишита і джинс –
Моє убранство.
В гробу таку я бачив «жись»
І наше «паньство».

На всіх один аристократ –
І той вовчисько.
Діди, візьміть мене назад.
Тут сіль. Тут слизько.

Дешеві сльози, кров і піт…
Так все глобально!..
Троянда – мов колючий дріт
На сукні бальній.

Рука – повільна, мов крило
Морської чайки.
Століття – наче й не було:
Тоска… куфайки…

Все вимирає, засина…
Та мироточать
Одна береза весняна
І Божі очі.



К ТЕМЕ "ИНТИМНОЕ ДЫХАНИЕ ЭПОХИ"

Погасим свечку, застрелив зиму.
В тишине, до розового дыма,
Мы будем несвятыми, – потому,
Что чересчур – смертельно! –
Молодые.

И будет несказанно хорошо.
Так хорошо, что кровь на крик сорвется.
На волчью шкуру Днепр лег душой
И в обморок с вином забросил весла.

Кругом – на ширь степей – летит стрела.
Стон чайки, возрожденье Мезозоя...
Неподражаемое: «Ты – дала...»
И как всегда. И – «Я тебя не стою».

Дала себя – как Бог себя дает.
Легла крестом – и разомкнулись веки.
Сбылось ,свершилось бытие мое
На сто, на тысячу, на миг, навеки...

Ты – муза, музыка. Муз-чина – я.
И не горжусь. И не ищу участья.
Ты – просто смерть красивая моя.
Приди. И до конца. Сочту за счастье.

Свечу зажжем – движением ресниц –
И снова согрешат в раю ресницы.
А после, среди адовых зарниц,
Твоя душа моим рукам приснится.

ДО ТЕМИ «ІНТИМНЕ ДИХАННЯ ЕПОХИ»

Погасим свічку диханням інтимним
І в темноті
До рани ранку
Будем не святими,
Бо ж молоді…

І буде страшно добре нам –
Аж крикне кров.
Ця вовча шкіра… блиск вина…
Кругом – Дніпро.

Кругом степи і чайки зойк,
Струна й стріла…
Новий навколо Мезозой,
А ти – дала…

Дала себе – як Бог дає…
Лягла хрестом.
Збулось тепер життя моє
На сто, на «сто»…

Ти – муза, музика, то ж я –
Муз-чина вщерть.
Мені здається, ти – моя
Красива смерть.

Запалим свічку – заіскрять зіниці,
В раю згрішать…

Моєму тілу в пеклі буде снитись
Твоя душа.


* * *
Ветер истории катит окурки от будней.
Миром белее, чем хлеб, или снег, или цвет.
После восстанья мы больше такими не будем:
Мусор эпохи – следствие долгих лет.

После, хребтом и крестом свой мирок подпирая,
Будем любить в нем себя и его на себе;
К сабле губами касаться, как к чаше Грааля,
Словно любовники, к голой припав судьбе.

Резать газетами струны, как нервные руки.
Розовый мрамор рубить на беззвездную рать.
Мир, что распят крестовиной оконной на муки,
Не устает кровоточить и догорать.

Дети и звери чужое приветствуют счастье.
В жилах русалки бензиновый бродит сквозняк.
И бомбовозы разделали небо на части,
За человечеством следуя кое-как.

Вроде еще пересматриваешь газеты.
Сильный вчерашний ветер несет печаль.
Падают звезды, как нищим в картуз, – монеты.

Видимо, нас кому-то еще и жаль...

* * *

Вітер історії котить недопалки буднів
Світом, що білий, мов хліб, а чи сніг, а чи цвіт.
Після повстання такими вже більше не будем,
Адже повстати – то значить злеліяти міт.

Потім підперти хребтами його і хрестами.
Потім любити у ньому себе і його у собі.
Як до вина, доторкатись до шаблі устами.
Наче коханці, віддатися голій судьбі.

Ріжем газетами струни, тремтливі, як руки.
Мармур рожевий… І падає вільна зоря.
Світ, розіп’ятий на хрестовинах вікон на муки,
Чорною кров’ю тихо в собі догоря.

Звірі і діти радіють ненашому щастю.
В жилах русалки бензиновий протяг з пітьми.
І бомбовози у небі літають занадто часто.
Знову щось коїться із людьми.

Доки читаєш вечірні свої газети,
Сильний байдужий вітер несе печаль.
Зорі нам падають, мов жебракам монети.

Мабуть, комусь нас жаль…



* * *

Ты телом читала мои стихи, –
Как худенькая весна.
Те, что ни звука о них, – тоски
Капли – болезнь вина.

В блаженно-больную-хмельную ночь
Ты падала в омут слов.
Ибо чувствовала
(Как я, точь-в-точь,
Или нет?)
Тяготенье снов.

Сонная – солнце во сне – во мне,
В танцах сердечных, – там,
Где остальное, – как даль в окне
Поезда – далей шрам.

Там, где так холодно,
Слышишь, оч-чень, –
Так, что кипит вино...
Мы лепетали: «Всевышний Отче» –
Вскипало винное дно,
Нежное и безумное,
Как и любовь,
Ради которой дышим.

Ты телом читала мя вновь и вновь,
А я тебя сердцем слышал.

* * *

Ти тілом читала вірші мої –
Худенька, немов весна,
Ті, що від світу в жилах таїв,
Наче ковток вина.

У божевільно-блаженну ніч
Падала в прірву слів,
Бо відчувала
(А може, й ні…)
Як я тебе любив.

Сонна, мов сонях, була мені
В танці душі, десь там…
Де я для інших віддаленів
За горизонту шрам.

Там, де так холодно
Аж-аж-аж,
Аж закипа вино…
Ми шепотітимем «Отче наш» –
І закипить воно,
Ніжне й безумне,
Як і любов,
Задля якої був.

Ти тілом читала знову і знов
Те, що я серцем чув.


ИЗ ЦИКЛА "ПРОВИНЦИЯ И КОЛОНИЯ"

Провинция.
Пробило на слезу.

А впрочем –
Это дело поправимое.
Ведь он – есть я, про-я и вице-я –
Про-вин-ци-я....
Я (то есть он) коней своих пасу:
Они такие же – неуловимые.

Все перемелется – мука, вода....
В провинциях рождаются пророки.
Они идут в большие города
Двуличий наживных и одиноких.

Провинцию так здорово любить:
Как полевой простор – в пшеничной каше.
Она в душе протягивает нить –
Мещанскую, но нашу, нашу, нашу.

Тут колыбели, дали, ковыли:
Есть шанс еще для слез кромешно-чистых.
Девичья бровь...
Царапины земли.
Провинция – усталость у Отчизны.

-2-

Но мы сегодня вовсе не об этом.
Провинция – синоним ностальгии.
Тут образа сиянием одеты
И каждая любовь твоя –
Мария.

Тут, перед тем, как выпить,
Вам перстом
Намажут крест
На озере «Горилки».
Утопят Перуна.
Горчат «по сто»
Сладчайшим плесом золоченой рыбки.

Край пропастей.
Замедленный оргазм.
Про-вин-ция.
Про-вы-и-я:
Про нас, бишь!
Телесик наш, Аленка и Яга:
И дождь, и кровь, распахнутые настежь.

...А вот когда Колония –
Прощай.
Прощай, держава
И земелька-ровня.
И если уж провинция – свеча,
То, по всему, колония –
Жаровня.

Ни лето не приходит, ни зима.
Тупая ночь.
Запущенный колодец.
Тоской колючей связана тюрьма,
Там «ни за что» сидит наш кум Володя.

Колония –
Провинция и плюс
Все то, о чем нельзя сказать: святое,
Простое, росяное – плотный флюс
Жесткого и рабского
Простоя.

-4-

Эх, наша челядь хуже всех господ
На мерсах, джипах, лайнерах, галерах.
Парторг в сорочке –
Дутый идиот.
У нас таких  красавцев –
До холеры.

А немец грянет, под него поют...
Китайцам, благо, подражать сложнее...
Британцы – те индийцев узнают,
А, может быть, индейцев –
Им виднее.

Так чувственно и влажно стонет даль.
Чумацкий Шлях – нехоженый и вечный.
А капля крови в золоте – звезда –
Вниз опадает половинкой свечки.

Верба на ветке нам ее подаст,
Как некое загробное виденье.
Приснится сердцу, что кругом вода...
Черешни спеют, вырастают дети.

И, в общем, между Богом и людьми,
От ностальгий –
Районных или райских –
Провинцию, – как детство, –
Любим мы,
Колонию ж, – как старость, – умирая.

И лишь грядущий бунт святой воды
Поднимет люд славянский над собою.
Его мотает вширь на все лады,
А стоит вглубь –
За кровью голубою.

-5-

Тут врут кругом –
Газеты, зеркала.
Поэты ходят,
Как с магнитной бурей.
Тут лживый мед кабацкого стола.
И плачут ведьмы.
И смеются куры.

А пьяниц, а холопов, а мессий...
Церквей – довольно.
Дефицит туалетов.
Лет через пять –
На больше нету сил –
Одни попы останутся да лето.

Такое паркое – и «кандидат» –
«Пошла жара» предвыборная – речи
Да речи: так воюет за мандат,
Что чуть не веришь:
Есть же люди-свечи!

Да не про нашу честь.
Видать, крива.
На зеркало пенять?
Женьшень не лечит.
И худенькая, как ручей, трава
Покорно тая, опускает плечи.

Нам хорошо и так.
Блаженны, кто,
Рыдая, прячется себе за спину.
На этом свете и на том
Мы – кто?
Зачем мы?
И за чем мы?
Нестерпимо.

Невыносимо хоронить живьем:
Ведь Страшный Суд нам будет страшно снится.
Провинция – Колония  – объем
Чужих грехов на собственных ресницах.

Кто недостоин Воли – пусть идет
Каналы строить или пирамиды,
Чтоб каждый день, за каждый робкий взлет,
Его терзали рабьи гены-гниды.

И станет «жись» у Родины-земли
Печальною, как юная монашка.
В провинцию вернулись журавли,
В колонии
Кукушка –
В каждой пташке.

ІЗ ЦИКЛУ «ПРОВІНЦІЯ І КОЛОНІЯ»

1.

Провінція.
Пробило на сльозу...

А врешті-решт –
Це діло поправиме.
Бо він – це я, по вінця я, провінція…
Пасуть тут хлопці
Коней невловимих.

Втрясеться все.
Бо воля – головне…
З провінції пророки йдуть в столиці.
Столичний шарм –
То діло наживне,
Як наживні дволикі і столиці.

Провінцію ще можна полюбить…
Вона болить.
Її пізнаєм, зважим.
Вона у серці рідним защемить,
Нехай міщанським,
Але нашим, нашим!

Колиски тут, могили, ковила…
Є завжди шанс для вітру, для сльозини.
Брова дівоча…
Зламана стріла.
Провінція – це втома батьківщини.

2.

Та ми сьогодні зовсім не про це.
Провінція – це завжди ностальгія.
Тут образи з неголеним лицем,
А кожна жінка любляча –
Марія.

Тут перед тим, як випити,
Перстом
Намажуть хрест
На срібних плесах «Водкі»,
Немов Перуна втоплять,
Бо ж «по сто» –
Такі, як вічність, чи любов, солодкі.

Це край безодні,
Вогкий, мов оргазм.
Про–він–ці–я,
Бо–він–це–я,
Це – наше.
Телесик наш, і Змій, Баба Яга,
І дощ, і кров, і запорозька каша.

3.

…А от коли Колонія –
Прощай.
Прощай, державо,
Навіть батьківщино.
Адже якщо провінція – свіча,
То вже коли колонія –
Жарина:

Немає вітру –
То й вогню нема.
Глибока ніч,
Запущений колодязь.
Колючим смутком зв’язана тюрма,
В якій сидить «ні за що» кум Володя.

Колонія –
Провінція плюс те,
Що вже не наше,
Ще ненаше, рідне,
Не росяне, не ніжне, не святе,
Жорстке і рабське,
Ситно-ненаситне.

4.

Підпанство наше гірше за панів,
Що прилетять на мерсах чи галерах.
Парторг у вишиванці –
Курва слів!..
А тих у нас парторгів –
До холєри.

Як прийде німець – німцями стають…
Китайцем, благо, буде стати важче…
Англійці так індійців пізнають
Чи індіанців –
Гордих і пропащих.

Чуттєво та безсило стогне даль.
Чумацький Шлях несходжений і вічний.
А жовта крапка – молода звізда –
Як падає –
Подібна вже до свічки.

Верба на гілці нам її подасть,
Як те, що гріло мрію нетутешню.
Присниться серцю, що кругом вода…
Що падають не зорі, а черешні.

І якось так між Богом і людьми,
Між ностальгій
І райських, і районних
Провінцію – дитинство –
Любим ми,
Колонію ж – як старість забобонну.

І тільки бунт свяченої води
Підніме люд слов’янський над собою.
Він крутиться ушир туди-сюди,
А варто вглиб –
За кров’ю голубою.

5.

Тут брешуть всі –
Газети й дзеркала.
Поети ходять,
Як магнітні бурі.
Тут штучний мед корчмарського стола.
І плачуть відьми.
І сміються кури.

А холуїв, а п’яниць, а розп’ять…
Церков доволі,
Туалетів – дуля.
Якщо так піде –
Років через п’ять
Лише попи зостануться й зозулі.

А поміж тим прибуде «кандідат» –
Рука – при шаблі,
Очі – коні бистрі…
Так ладно агітує за мандат,
Що аж повіриш:
Є ще люди-іскри!

Але не в нас.
Не ті, мабуть, харчі.
Не ті зілля, не той женьшеню корінь.
І синя тінь худенької свічі
Сумним вогнем зігнеться у покорі.

Бо добре й так.
До Бога ближче, мó…
Від себе в ліс сховаємось –
І тепло.
А нащо ж ми на світі живемо?
І нащо – ми?
І на щό ми?..

Нестерпно.

Нестерпно бути мертвим за життя.
Бо вічний сон нам вічно буде снитись.
Провінція – Колонія – Суддя…
За волю битись –
Долю боронити.

Хто недостоєн волі – хай іде…
Будує піраміди і канали.
І по краплині, крапельці щодень,
Щоб рабські гени
В ньому розквітали.

І стане «жись» на батьківській землі
Така сумна, як молода монашка.

В провінцію вертають журавлі.
Колонія –
Немов
Порожня
Пляшка.


* * *

И жизнь была – не мед.
И древо, зеленея,
Во сне в меня росло
И даже наяву.

Не удержал, не смог,
Ту, что Господь моею
Назвал... Ну что ж? Прошло.
Ниче.
Еще живу.

Мне тридцать шесть.
Добро.
Опасен – тридцать третий.
Есть дерево, и дом,
И дети, и слова;
И слезы серебром,
И срезы на деревьях;
Полеты над водой –
И мятая трава.

По деревням – зима.
И сон мертвецки пьяный.
И я такой люблю.
Мне ваших снов не на...
Степан сошел с ума:
Играет на баяне,
Сидит, кум королю,
Поет – и всем хана.

О выплесках тоски
Из голубого йода,
О дружбе, о любви,
А, в общем, – о весне.
О том, как чужаки
Ограбили свободу;
О Спаса-на-крови
И даже о войне.

Иисус – распятый, вон:
Как ласточка. Как тополь.
Мой добрый конь, не трусь:
Дорога вся – твоя!
И Стикс впадает в Дон,
И римляне в хитонах,
И непорочна Русь,
И непорочен я.

За это я умру:
Смертельность – нынче в моде.

На хлеб себе – всегда.
Вина подаст братва.

Со временем – дружу:
Оно, как я, – проходит.

И хорошо, что да:
Иначе трын-трава.

Ну, что же? Жизнь – не мед.
И древо, зеленея,
Во сне в меня растет
И даже наяву.
Не удержал, не смог,
Ту, что Господь моею
Назвал... Ну, что ж? Пройдет.
Ниче.
Еще живу.

* * *

Життя було туге.
З поганською душею
Літав я уві снах
І плавав наяву.

Не втримав ту, що Бог
Мені назвав моєю…
Нічо. Якось живу.

Минуло тридцять три.
Вже й тридцять шість на спині.
Є хата, є садок, є діти і пісні,
І кола на сльозі, мов зрізи на калині,
Польоти в глибині.

Селянський край дріма,
Солом’яний та п’яний.
І я такий люблю.
Нам Ваших щасть не тре…
Сидить «важкий Степан»,
Співає на баяні–
Про вічне, про старе,
Гарячу й чесну кров,
Мов з йоду голубого,
Про дружбу, про любов,
І волю, й чужину.
А врешті – про печаль,
Про зоряну дорогу…
І про війну.

Ісус розп’ятий он –
Немов летить лелека.
На горизонті кінь пасеться золотий.
Перепливають Стікс
В рожевих тогах греки,
І непорочна Русь
Пливе із висоти.

За це колись помру.
А більшого й немає.

На хліб я зароблю.
Вином вгостить братва.

Із часом я дружу,
Бо він, як я, – минає…

І добре, що мина,
А то би звар’ював.

А так – життя туге.
З поганською душею
Літаю уві снах,
А наяву пливу.
Не втримав ту, що Бог
Мені назвав моєю…

Нічо.
Якось живу.


ПОСЛЕДНЯ МУЗА

В колодцах – дух зимы.
Снег подставляет локоть,
Опершись как-нибудь,
Ведет под руку боль.
А мы, а мы, мы…
Как локоны за локон.
Девятый раз в гробу…
Воскресли –
Рвемся в бой.

Жизнь есть, – как она есть.
Набат зовет под знамя.
Простой понятный мир –
Любовь, морковь, война.
А там, а там, Бог весть…
Кто мир загробный знает?
В нем шепчут: «Обними…»?
Кричат ли в нем: «Вина!»?

Осенний хрип ручья.
Скажи ему: «Спасибо».
Спасибо, белый свет,
Что я еще живу…
Твоя рука… моя…
Упало небо синее
К тебе в траву.

Праосень с каждым днем,
Вишневее от оспы.
Фатальные пути
Сбиваются с пути.
Крещение огнем.
Отравленные весны…
А ты меня прости.
Простила?
Ну,
Летим?!

ОСТАННЯ МУЗА

Колодязна тоска.
Осінніше за осінь.
От-от і сніг піде –
Легкий осінній біль.
А ми, а ми, а ми...
Волосся у волоссі.
Померли дев’ять раз...
Й воскресли –
Й знов у бій...

Оце і є життя.
Кругом дзвонарська бронза.
Оце і є наш світ –
Кохання і війна.
А там, у тому, десь...
А хто його?..
А хто зна?..
Чи хтось пригорне так?
Чи хтось наллє вина?

Осінній рай ріки.
Подякуємо світу,
Ще теплому гнізду...
Твоя рука... моя...
Я так ще не літав.
Так ще не пахли квіти
У цих краях.

А осінь, синь оця
Завеснює, як юність.
Фатального у ній
Багато, як багать.

Це хрещення вогнем,
Ці голоси отруйні...

Нам – чистим і тремким –
Чому б не політать?..


ОН

От жизни ему – прошлогоднего снега…
Довольно.
Устал: с корабля – на бал.
Он сам себе море, и горы, и небо.
Любил. Воевал. Колдовал.

Обветренный мачо – докурит сигару.
На прощу пойдет в уцелевший храм.
У стареньких дев в Интернете – угары:
«Ах, этот таинственный шрам!»

Щетина двухдневная, маска степного…
Был друг. Чуть постарше…
Бог весть… Убит.
Планеты житейской – так мизерно много.
От сплетни – до сплетни: транзит.

Дня два, как он ходит буддийским монахом –
Салонным разбойником налегке…
В плаще. Оголенный, как провод, однако.
Текила, «горилка», саке…

Теперь – без него: бунты, банты, банды…
Звезду проведет свою – до крыльца.
Как он, одинок этот Кто-то... В набат бьют…
Начало начнется с конца.

ВІН

Від цього життя йому більше нічого не треба –
Ні слави, ні грошей...
Достатньо усього.
Наджив.
Він сам собі море і гори, і небо.
Любив. Воював. Ворожив.

Обвітрений мачо – досмалить товсту сигарету
Й не піде молитись чужим нерозп’ятим богам.
Стареньким дівчаткам, залежненьким від Інтернету,
Світитиме ловко його нерозгаданий шрам.

Дводенна неголеність, маска вечірнього степу.
Був друг... трохи старший...
Убитий десь там, в Сомалі...
Смішні і байдужі амбітні житейські вертепи
І поглядів кулі для серця його замалі.

Щось є від монаха буддистського в ньому з учора.
Всього намішалось: мамайське, салонне, терпке...
Цей внутрішній спокій, невидима оку безкорість,
Текіла, горілка, саке...

Нехай вже без нього бунтують, бандують, бинтують.
Візьме свою зірку – і ніжно піде до воріт.

Хто сам своїм цвітом і світом, і світлом керує,
Той сам розбереться з таким же самотнім вгорі…


* * *
За право быть одиноким волком
Плачу « по полной».
Так небо платит алмазным шелком
Земле безмолвной.

В капкане – лапа. Мужайся, серый.
Навел – не смазал.
И дождь – осенний такой! – под сердце –
Из дыр алмазных.

Сквозь тьму родов – в черных списках, гордый, –
У тех, у этих…
Сожрут державные держиморды, –
А он ответит.

Была бы мама живая – сглаз бы
Сняла… Так – водка.
И крест на шее – сквозной, алмазный:
Стрелкам наводка.

Еще, как исстари, сходят тени
Легенд-поэтов.
Как путь Вселенский, как дым осенний,
Как берег Леты.

Им честь и слава. С предсмертным вдохом,
С посмертным боем –
Дается право мне жить и сдохнуть
Самим собою.

* * *

За право бути самотнім вовком
Плачу «по повній».
Так небо платить біленьким шовком
Землі жертовній.

Була в капкані передня лапа.
Хтось в спину вцілив.
Аж дощ осінній на серце крапа
Крізь дірку білу.

Від роду, мабуть, у чорних списках
В лівих і правих,
У побратимів великопиських,
Та й у держави.

Була би мама – зняла би вроки,
А так – горілка...
І хрест на грудях тонкий, високий –
Немов сопілка.

А ще приходять великі тіні
Легенд-поетів.
Такі космічні, такі осінні,
Як берег Лети.

І чесну славу – щастя посмертне –
Ділять зі мною
За право бути, за право вмерти
Самим собою.



СНЕГА

Эти первые птахи – по горло в сырой листве.
А под ними – изломанной скрипкой – хребет дорог.
Тонкокожие струны, – как слезы на Покрове.
Толстокожие льды бабьей ласки через порог.

Эти первые-первые – в глине и мгле – снега.
И дороги – снегов дороже. Плачу все сто.
Как радары Вселенной, оленьи болят рога.
Лица пресных врагов – проштампованней паспортов.

Сбывшись раньше, чем нужно, растают они – собой.
Возвращается все: разве даром плачу по сто?
А под ними – светло и тепло. Расцветает бой.
Так тепло и светло, что…

СНІГИ

Ці найперші сніги по коліна в осінньому листі.
А під ними дорога – як зламаний голос трембіт.
І тонкі ясени – тонкошкірі музики троїсті,
Й товстольоді озера – як ласка районних «кобіт».

Ці найперші сніги...
У крові, ув очах, у волоссі.
А під ними дороги –
Дешеві, дурні, дорогі,
Ваговито-кущисті –
Мов роги самотнього лося,
Несолоно-слизькі –
Наче очі нових ворогів.

Ці найперші сніги,
Що сподівано стануть... собою.
Прийдуть знову, колись,
Кругообіг здійснивши, –
В тім сенс.

А під ними ж так світло і тепло було
Після бою,
Що все...


* * *

Себя жалеть не хочу.
А человечество – лень.
Проросло вино сквозь свечу –
Растаяла женская тень.

Под вечер – теплынь на Луне.
У Солнца с утра – озноб.
А в Иране пошел снег:
Положили друга во гроб.

Жизнь предал и все мечты:
Стихи предъявили счет.

Смеется Фауст: «Эх, ты,
Мол, то ли могло еще!..»

* * *

Себе не хочу жаліти.
А людство жаліти ліньки.
Позаду – вино із квітів
І темна солодкість жінки.

На Місяці – теплий вечір.
На Сонці – холодний ранок.
І друга мойого плечі,
Прострілені під Іраном.

Я зрадив життя, здається, –
Продався осіннім віршам.

А Фауст старий сміється:
«Могло бути навіть гірше…»


НАШЕ

Слышу голос воды над веселым осенним бульваром.
С криком падают звезды… Шипение сала в корчме…
Украинское счастье:
Узоры, озера, базары…
И хоть раз побывать – наши грешные дни! – на куме.

С одноразовых гнезд самогонка по душам разлита.
У соседа жилье не сгорело: поганый сосед!
Завтра мы монолитно возляжем под легкие плиты,
Точно так же, как в глыбу веков, прародители все…

НАШЕ

Чую голос води над веселим осіннім бульваром.
З криком падають зорі і сало шкварчить у корчмі...
Отаке воно щастя вкраїнське –
Ставочки, млиночки, базари...
І хоч раз у житті побувати тайком на кумі.

Самогонку по-чорному з гнізд одноразових пити,
Зневажати сусіда за те, що він тільки сусід...
Монолітно лягати навік під задумливі плити,
Як лягали до тебе в степу твої предки усі...


* * *

Что этому, что тому – чужой обоим мирам.
Живу животом животным: как вопль, как волхв, как волк.
Вместо пути – благой,
Нагой тополиный храм.
Вместо постели – теплый,
Терпкий шанхайский шелк.

А если и выбрать? Что?
Не знаю и не хочу.
Усталость от суеты, мечты, маеты, и ты…
Кони, верблюды, челны, трамваи…
Слава, деньги, себя чуть-чуть…
Под нами дрогнули сваи:
Цели горят, мосты.

В капкане заливисто звезды гаснут.
Попались! Чащоба богов – во мне!
Как Соловей-разбойник,
Выпасаю лесных Пегасов
В этом столичном и худосочном,
Дохленьком бурьяне.

Духами дешевыми пахнет воля:
Поцеловал – и прав.
Язык родовых портретов –
Глаголица и пали.
Зверски больной, но, ни разу подлый,
Мой високосный нрав
Штормит голубые вены
Рабьей своей земли.

На побережье снежном – нежно убит дельфин.
А я же дикарь в душе – и правду рогами рою.
Небо войны – простое,
Ясное, словно Сфинкс.
Вместо боя – лихой и добротный мир:
Хлеб вперемежку с кровью.

И сердце – так птица клюет зерно –
Застыло и дробно забилось в боль.
Что оно помнит?
Рай? Ад?
Дверь или, может, окно?
Несбывшуюся любовь?

А еще – я поэт и немного воин.
Муромски мне, братья,
Как ни верти.

Живу на чужих фронтах.
Уйти на покой – не волен.
Умереть интересно, или…
Расти.

* * *

Чужий вже і цьому і тому світові,
Живу, наче волхв чи вовк.
Дорога – тополя із голими вітами.
Постіль – шанхайський шовк.

Між ними що вибрати – я не знаю.
Втомився іти, іти...
Коні, верблюди, човни, трамваї...
Слава, гроші...
Нема мети.

Капканно і пастково, і драглисто.
Поліські боги в мені.
Крилатих коней пасу зі свистом
В столичному бур’яні.

Духами дешевими пахне воля.
Портрети предків – ікони мов...
Важка, та ніколи не підла, доля
Штормить мою рабську кров.

На березі моря дельфіни вбиті.
А я ще в душі дуліб.
Я пам’ятаю роги й копита
І небо війни – наче з кров’ю хліб.

І серце – мов пташка клює зернину –
Забилось, забилось, згадавши щось:
Чи рай, чи пекло, чи батьківщину,
Кохання, що не збулось?

А я ще поет і вже трохи воїн.
Мамайно мені, брати.

Живу, як на фронті,
Вмерти цікаво, або рости...


* * *
Перезимую.
Переболею.

Плавает край мой
Вечной каютой.
Шумно в вагонах –
Светло в аллеях.
Во мне, как в храме,
Свечи смеются.

Вчера не спалось.
Утомленное сердце
Текло по льдине.
Вечернее солнце
Себя сжигало.
Звезды смялись
Сквозь алый иней.

На рынок тело
Толкало душу.
Казак по-ребячьи
Шутил над чертиком.
А кто-то под одеялом тортик
Свой лопал черный.

А кто-то нищий,
Счастливый, честный.
Под мышку с тоненькой Кама сутрой…
Готовый сдохнуть
За кодекс чести –
Добро бы в праздник.
Добро бы утром.

Иронизируют
Псевдодружки.
Снег прошлогодний
Ветки ломает.
И могут встретиться
Только ружья, –
Как мы с племенами майя.
Как ад с малиной,
Как пуля с полем,
Танатос и Эрос – с чинным,
Старинным дымком
И сплином
Брата пистоля…
Женщина – с мужчиной.

Храмы, хоромы –
Добрее, злее…
Ветры – и косы ведьмы.

…Перезимую.
Переболею.
В ином уж свете.

* * *

Перезимую.
Пересумую.
Мій край здається
Простим і вічним.
В метро так шумно:
Себе не чую.
В мені, як в церкві,
Сміються свічі.

Вчора не спалось.
Втомлене серце
Хотіло снігу.
Сонце вечірнє
Себе палило.
Зорі сміялися
Через кригу.

На продаж тіло
Штовхало душу.
Козак дитинно
Сміявся з чорта.
А хтось ховався
Під одіяло
І лопав торта.

А хтось був бідний,
Щасливий, чесний.
І тонкошиє при нім кохання...
Готовий вмерти
За кодекс честі –
Бажано в празник.
Бажано зрання.

Несправжні друзі
Над кимось трунять –
Мов сніг торішній
Гілки ламає.
Зустрітись можуть
Лиш рвані струни –
Як ми з племенами майя,

Чи пекло із раєм,
Чи куля і доля,
Танатос і ерос віку
З димом сумним
Старого пістоля,
Жінка із чоловіком...

Храми і хмари –
Коли туманно,
Вітер і коси відьми.

...Перезимую.
Пересумую
В іншому світі.

* * *
И снова мне тревожно – хоть напейся.
Свободным геном – птицы в небесах.
Бог на душе, как серебро на пейсах,
Вселенским "понтом" отдает в басах.

Сны, расширяясь, опадают явью
В невыносимо синий сок снегов.
Презренье грустно к дельцам дырявым
Спасает от друзей (читай: врагов).

...Ну, то есть всё и все, – как думал Кто-то.
Я – знак. Я – зэк: давай, бери на "понт"!

И проволокой лагерной под током
Сияет вечный рваный горизонт...

* * *
І знов мені тривожно – хоч напийся.
Як гени волі – птиці в небесах.
Бездомний Бог у душу попросився,
Космічний сум зігравши на басах.

Зника мені, розширюючись, Всесвіт.
Нестерпно сниться синій сік снігів.
Сумна відраза до ділків і сесій
Спасає світ від друзів-ворогів.

...Ну тобто все і всі – як Хтось задумав
У межах битія і питія.

А горизонт –
Колючий дріт під струмом –
Мені, як зеку вічному, сія...

* * *

Синий весенний лес.
Русалки жалуются кусту…
Дорасти до себя –
Возвыситься до небес.
Ощутить чистоту –

Тоньше вселенской тоски
Китайского менестреля….
Море кормить с руки –
Нет, с лапы степного зверя.

Что ему власть душ?
Свобода одна мила.
Не мальчик, поди – муж.
Скала.

Скала.
А он – скалолаз.
И травы – нежнее бритвы…

Ибо – доросший до ласк
Дорос и до битвы.

* * *

Синій весняний ліс.
Плачуть русалки в листі.
Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.

Перед людьми такий
Тонкий, мов китайський лірик,
Море годує з руки
З чуттям степового звіра.

І не влада йому,
Тільки свобода мила.
То вже не хлопчик – муж.
Брила.

Брила.
На ній трава,
Ніжна, як лезо бритви...

Той, хто до ласки доріс,
Доріс і до битви.


***

Придуманы камни,
И ветер, и зори незрячие,
И фреска слезы
На прощающей руку щеке;
Отсюда –  по капле,
Соленое и горячее,
Венозное русло
На той же левой руке.
И шрамы на правой,
Сращенной с распятием якоря –
Единым перстом – что саблею, что пером;
Придуманы струны –
Горячие, словно яблоки;
И дыры от пуль, –
Сроднившиеся с нутром.
Уже не запудришь пылью
Кровавый глянец,
Когда под ногами
В  омут плывет земля;
И ты возвращаешься к предкам своим,
Древлянам,
Под влажную эпитафию журавля…
И кто-то узнает…
Свеча встрепенется влюбленно.
Последней свободой
В травы взлетит погост.
И ты их придумаешь:
Воды, цветы и клены –
И снова умрешь
За первый случайный тост…

* * *

Придумано вітер.
Придумано води і зорі.
Слізьми намальовано
Щастя на людській щоці.
Тому – по краплині,
Солоне тому і прозоре.
І русло тому воно має
На лівій руці.
А шрами на правій,
Що хрест і перо полюбила
І п’яної шаблі
Тримати змогла рукоять.
Придумано струни,
Тугі, безкінечні, як жили.
Придумано м’якуш
І кулі червону печать.
Ту дірку від кулі
Уже не затулиш тим хлібом,
Коли попливе під ногами
Гаряча земля.
І підеш до предків –
У руси, древляни, дуліби.
І вернешся звідтам
Весняним плачем журавля.
І хтось упізнає…
І свічі співатимуть хором.
Про волю, про долю,
Любов нетутешню свою.
Придумаєш квіти,
Заласкаєш клени безкорі…
І знову загинеш за те,
За що інші п’ють.



***

Что больше? Дом или печь? –
А впрочем, какая разница…
Засим, как пеклись в нашей хате
С черешнями пироги,
Было тепло, пахло летом и, чуть-чуть, праздником
Далеко-далеко…
На дереве Рода
Расходились заоблачные круги.

Корова скакала в горку, как по клавишам пианино, –
Настолько щедрой и черной в Триполье была земля:
Не успеешь воткнуть палку –
Прорастает идол и Буратино…
Ни одного короля.

Бывший мальчишка дядей вернулся из Аргентины.
Землю свою целовал, как полесская баба.
А этот подгонял, подгонял себя саблей – да так и сгинул.
«Так ему, – говорят, –  и «траба».

Линяет, как в солнце кудри,
Сусальное злато.
Сходит с села идеальность
Немного райская.
Уже замечаешь скотство, болото, блат и
Между словом и делом стенку – почти китайскую.

Нечто высокое толстыми-толстыми струнами
Брякнет Степан-недоучка ли, Борька Ворон.
А когда «розрішили» свободу – клянутся перунами
Те, что вчера топили не только перунов,
Но и кресты с соборов.

И ты очерствеешь хлебами,
Охрипнешь гуслями,
Оторвешься от пуповины земли,
Как на поле мин…

И только осень – грустная, голубая,
Как дикие гуси,
Екнет под сердцем…
И временностям – аминь.

* * *

Піч наша більша була за хату.
Отож, як пеклися із вишнями пироги,
Тепло було і пахло літом і святом
Далеко-далеко…
Мов розходились на зрізі Дерева Роду круги.

Бігла корова на гору, як по клавішах піаніно, –
Така чутлива і чорна була трипільська земля:
Де палку не встромиш – вродиться ідол чи буратіно…
Жодного короля.

Хлопець колишній приїхав дядьком із Аргентини.
Землю свою цілував, як поліська баба.
А хтось підганяв, підганяв себе шаблею – і загинув.
«Так йому, – скажуть, – і «траба».

Злазить, як шкіра під Сонцем, як з бані злото,
З мого села ідеальність аж трохи райська.
Вже і бидлячість видно, і болото – болото…
Тут між словом і ділом стіна китайська.

Щось про високе товстими-товстими струнами
Бренькне Стьопка якийсь недовчений чи Борька Ворон.
А коли «розрішили» свободу – клянуться перунами
Ті, що вчора топили не тільки перунів,
Але й хрести із соборів.

І ти очерствієш, як хліб, що коса відкусить
Від пуповини землі і полюбить камінь…

Осінь печальна, хороша, як дикі гуси,
Дзенькне над серцем –
І політиці Амінь.


***
      Памяти моей мамы

Полесский край придумывал меня,
Едва успели журавли отчалить.
Я – не хозяин судеб, я стерня
Трав, задохнувшихся своей печалью.

Цветы и пули, – как деды, –  в веках.
Не стало мамы.
Будущность светала…
И спал щенок на стареньких руках
Плаксивого домашнего вандала.

Все проходило. Лунная коса
Косила степь. Табун, как эскадрилья,
Летел ей вслед… Речная полоса
Об лед ломала розовые крылья.

Солома тлела заревом комет.
Могилы предков прорастали снами.
Еще, уже ли – кто-то есть ли, нет
Кого-то – между звездами и нами.

… Мои снежинки, хватит на огонь!
Любимая, едва ли можно выше!..
Слепая голубиная ладонь
Крылом черпнула мне покой Всевышний.

Полесский край, ты дед мне или брат?
Я – твой полет на юг.
Сердиться – поздно.

Недолог час, как я вернусь назад,
Как по ступенькам храма,
Вниз, по звездам.

* * *

         Пам’яті моєї мами

Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі.

Кульбаби й дід із кулею в плечах.
Померла мама. Доля усміхалась...
І спав старенький песик на руках
Маленького плаксивого вандала.

Минало все. Ржавів у небі серп.
А ми з конем вже поглядами стрілись...
Минало все. А грішний сон озер
Ламав об лід свої рожеві крила.

Стара солома. Вицвілий туман.
Могили предків миються дощами.
Когось іще, когось уже нема
Між ними, між кометами, Між нами.

...Мої сніжинки, нащо ж на вогонь!
Моя ж ти зоре, нащо ж так високо!..
Кохана, мила, голубе долонь,
Після такого – тільки вічний спокій.

Поліський край, ти дід мені чи брат?
Я – вирій твій. І не жалій, не сердься.
Вже скоро, скоро я вернусь назад,
Мов сходи храму, вичовганим серцем.


2010
© Ігор Павлюк
Текст вивірено і опубліковано автором

Всі права застережені, твір охороняється Законом України „Про авторське право і суміжні права”

Написати відгук в книгу гостей автора


Опублiкованi матерiали призначенi для популяризацiї жанру поезiї та авторської пiснi.
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.

Концепцiя Микола Кротенко Програмування Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2024 © Poezia.ORG

«Поезія та авторська пісня України» — Інтернет-ресурс для тих, хто відчуває внутрішню потребу у власному духовному вдосконаленні